Кожен хоче заробити мільйон. Однак не кожному це вдається. І для більшості такі статки – недосяжна мрія. Тим часом на багатіїв дивимося, як на злодіїв, бо, мовляв, чесній людині стати мільйонером у нашій країні просто неможливо. Нещодавно київський тижневик «Коментарі» оприлюднив інформацію, згідно з якою тільки на Львівщині є 17 підприємливих осіб, статки яких перевищують 10 мільйонів доларів. «Газета по-львівськи» довідалася, як і коли ці люди заробили свій перший мільйон.

Бензиновий барон. Він же хлібний магнат
Віталій Антонов, президент компанії «Галнафтогаз»

Найбагатша людина Львівщини, Віталій Антонов, розповідає, що до фінансів його підштовхнув «Капітал» Маркса. Уже по закінченню Тернопільського фінансового інституту 1988 року йому довелося застосувати теорію про «товар – гроші – товар» на практиці: разом із друзями заснував кооператив. Щоправда, продавав не товари, а послуги альпіністів – скелелазінням майбутній мільйонер захоплювався з юності. Учасників кооперативу наймали для висотних робіт: вони фарбували мости і труби, виконували монтаж. Пан Віталій був не лише альпіністом, а й менеджером.

Утім на цьому серйозний капітал заробити не вдалося, тому 1990 року Антонов почав торгувати екзотичними фруктами. Хоча допомагало й альпіністське минуле – завдяки старому захопленню налагодив контакти з багатьма людьми в різних сферах. А от від фруктів до нафтопродуктів привели бартерні схеми, популярні на початку 1990-х. «Купони і карбованці не конвертували, тому працювали з бартером. Поставки оплачували автокранами дрогобицького та кременчуцького заводів», – згадує Віталій Антонов. Однак справжній прорив відбувся, коли українську техніку «виміняли» на нафтопродукти. «Шлях почався з першої цистерни бензину, яку ми отримали на початку 1990-х з Угорщини як оплату за продукцію українських виробників. Тоді був тотальний дефіцит, і цистерну продали за день. Тому й продовжили закупівлю пального».

Вочевидь, на таких «цистернах» у першій половині 1990-х і «виріс» перший мільйон Віталія Антонова. Однак це був лише початок. 1997 року пан Антонов познайомився із Маркусом Бюхелем, колишнім прем’єр-міністром Ліхтенштайну та власником адвокатської фірми у Швайцарії. Тож 1998-го, коли внаслідок фінансової кризи на Львівщині збанкрутувало чимало автозаправок, він мав не лише боргові зобов’язання частини їхніх власників, а й інвестора. Завдяки цьому заснована тоді ж компанія «Галнафтогаз» стала власником мережі АЗС «ОККО». Звісно, свого часу подейкували про інші, звичні для тих часів методи впливу на продавців, однак нині ці чутки припали пилом. Натомість Віталій Антонов процвітає.

Він є не лише бензиновим бароном, а й контролює хлібний ринок Західної України. Стабільне становище фірми та 815 мільйонів доларів дозволяють не особливо задумуватися про майбутнє та підкорювати Кіліманджаро, грати у гольф і вчитися дайвінгу.

Гроші – зв’язки – гроші
Петро Димінський, почесний президент ФК «Карпати»

Не остання з причин успіху Петра Димінського – переїзд на Захід України. Після закінчення Гірничого інституту криворіжанина скерували до Червонограда. «Ще у ВНЗ їздив по джинси до Львова, де була найкраща «барахолка» в країні. Я знав, що це за регіон, які люди там живуть і як у Львові вести справи», – саме завдяки цьому, за словами Димінського, за десять років він із простого гірничого майстра став директором шахти.

Наприкінці 1980-х заснував компанію СП «Галметал», здійснював бартерні поставки вугілля та доволі швидко перетворився на потужного імпортера. Допомагали зв’язки в Кривому Розі та Польщі. Компанія «Галметал» закуповувала коксівне вугілля в РП, доправляла його на «Криворіжсталь», як оплату отримувала метал, який потім відправляла до Китаю.

«Тоді не треба було багато розуму, щоби заробляти на таких операціях. У той період я познайомився з Юлією Тимошенко, компанії якої постачали газ на «Криворіжсталь», – згадує пан Димінський. Також львівський бізнесмен налагодив зв’язки з представниками донецьких бізнес-груп. «Із Сергієм Тарутою й іншими донецькими бізнесменами познайомився під час шахтарських страйків першої половини 1990-х. Щоби припинити їх і виплатити людям зарплати, потрібно було $6 млн. Завдяки своїм контактам у Західній Україні допоміг їм отримати ці кошти протягом трьох днів», – вихваляється бізнесмен.

Отже, контакти приносять гроші, гроші – нові зв’язки, а вони – ще більше грошей. Ось такий секрет успіху від Петра Димінського. Згодом Петро Петрович працював не лише з вугіллям і металом, а й з нафтопереробкою (НПК «Галичина»), банківництвом, готельним бізнесом. Нині головною справою вважає фінансування ФК «Карпати». Цікаво, що ніхто достеменно не знає, чим, окрім футболу, зараз живе людина, якій приписують статок у понад 600 мільйонів доларів...

Весільний музика перетворився на багатія
Роман Шлапак, власник ТК «Інтермаркет»

Власник «Арсенів», «Барвінків» й «Інтермаркетів» Роман Шлапак каже, що в житті допомогли дві освіти – у Львівському музпедучилищі й Торгово-економічному інституті. «Мої перші спроби заробити були доволі вдалими: з друзями створили музичну групу та грали на весіллях. Пізніше, разом із дружиною, почали їздити до тодішньої Юґославії. Ідея створити власний бізнес в Україні з’явилася якраз під час цих турів. Прикро було дивитися на наші порожні магазини, в яких, коли «викидали» товар, одразу ж шикувалися великі черги», – розповів Роман Шлапак.

Тому початком власної справи стало відкриття невеличкої крамниці – 1992 року на вулиці Галицькій з’явився один із перших приватних магазинів самообслуговування в місті. «Ми зробили, як на ті часи, дуже добрий ремонт, працювали над асортиментом товарів, одягом та організацією роботи працівників. Одразу намагалися впровадити в Україні європейський досвід організації торгівлі», – стверджує третій у списку найбагатших львів’ян.

Представники «Інтермаркету» стверджують, що створити торгівельну імперію їм допоміг досвід першого магазину та банківські кредити. Натомість чутки пов’язують фінансовий прорив із допомогою Богдана Буци, який у 1990-х очолював обласне відділення Фонду держмайна. Пліткують, що допомагав і однопартієць «рухівця» Шлапака – екс-мер Василь Куйбіда, який нібито сприяв у наданні землі на пільгових умовах. Не обстоюючи жодної з версій, просто констатуємо факт: нині Роман Шлапак є власником найбільшої торгівельної мережі регіону, яка об’єднує 34 об’єкти, де працюють 3000 людей.

Фінансовий успіх із третьої спроби
Петро Писарчук, нардеп, власник ринку «Південний»

Перші кроки у приватному бізнесі Петро Писарчук зробив ще 1988-го, коли дослужився до посади віце-президента АТ «Галичина». Підприємство довго не прожило, в чому сам Писарчук звинувачує тодішню розруху в державі. Тому, як розповідає теперішній мільйонер, на початку 1990-х йому довелося таксувати, щоби заробляти на життя.

Власний бізнес розпочав 1992 року. Те, як можна було на таксуванні заробити стартовий капітал, історія замовчує. Залишається факт: під керівництвом Писарчука на Львівському заводі автонавантажувачів почали виготовляти автозапчастини, переважно до ВАЗів. Але й ця затія закінчилася крахом. Цього разу, за словами пана Писарчука, через гіперінфляцію.

Історія ж успіху почалася 1993-го. Його товариство «АЙПІЄ-Л» отримало від Франківської райдержадміністрації пропозицію: взяти пайову участь у будівництві автостоянки на тисячу автомобілів на пустирі неподалік аеропорту. Нині вже ніхто не скаже, що ж спонукало тодішніх чиновників запропонувати це власне Писарчукові. Але через два роки якимось чином виявилося, що пай «АЙПІЄ-Л» становив у загальному кошторисі 90%, тому влада й інші пайовики без проблем дали йому викупити ще 10% і самостійно керувати автостоянкою. Однак і тут спіткали проблеми: стоянкою користувалися не тисяча автовласників, а 200-250. Справа виявилася нерентабельною. Саме тоді, у 1995-1996-му, Петро Писарчук вирішив будувати на цій землі ринок. Як після стількох збиткових справ удалося зібрати потрібні на це гроші? Пан Писарчук говорить про кредити від львівських банків. Чутки приписують роль інвестора Леонідові Кравчуку, з яким доля звела в одній партії – СДПУ(о). Говорять і про бандитські гроші: мовляв, саме жертвою «розборок» двох різних угруповань став Петро Писарчук 2000 року, коли в нього стріляли і він дивом не помер від кулі в голові.

Як би там не було, але третя спроба стала успішною. Пройшовши незмінний для всіх українських ринків етап тісної «барахолки», «Південний» нині один із небагатьох, які його переросли. Зараз це комплекс із 10 критих торгових центрів. Його ж власник доволі міцно осів у Верховній Раді, очолює обласну організацію Партії регіонів. Йому ледве чи колись доведеться ще таксувати. От лише ціна за це теж немала – і досі, подейкують, постійною охороною користуються не лише бізнесмен, але й усі члени його сім’ї.

Усе починалося з телевізорів і снігу
Володимир Кадушкевич, голова правління компанії «Комфорт-інвест»

Володимир Кадушкевич, голова правління компанії «Комфорт-інвест», після здобуття освіти в Політехніці змушений був працювати продавцем у магазині побутової техніки, паралельно складаючи телевізори. Саме з телевізорів, як розповів пан Володимир, і почався власний бізнес його та партнерів – Василя Савенка і Тараса Сосновського.

«Коли говорять про мої статки, насправді рахують наші спільні активи, – розповідає Володимир Кадушкевич. – Адже ми все робили разом: і вчилися, і потім складали телевізори, і 1995-го вирішили вивести їх продаж на рівень легального бізнесу». На перший погляд, історія успіху є доволі прозаїчною. Троє друзів закуповували телевізори в Ужгороді, а збували в магазинах Львова, помалу вчилися торгувати й загалом робити бізнес. Коли побачили, що на продукцію є попит, узялися шукати постачальників в інших містах. Коли ж основні потоки техніки пішли через Київ – знайшли партнерів у столиці. Так заробили не стільки стартовий капітал, скільки контакти.

І вже справжній успіх почався з пропозиції від компанії «Фокстрот» – побудувати магазин побутової техніки у Львові. Гроші на нього давав «Фокстрот», а Кадушкевич із партнерами вкладав свою працю, прибутки ж ділили 50 на 50. За рахунок цього й наступних «Фокстротів» удалося розвинути власну компанію, яка надалі будувала магазини, встановлювала там системи кондиціонування й вентиляції, а пізніше дійшла й до житлового будівництва.

Однак насправді все було не так просто.

«1995 року закуповували товар в Ужгороді, везли до Львова поштовими чи вантажними вагонами, – згадує Володимир Кадушкевич, – спочатку розвантажували на головному вокзалі, однак тут виникали проблеми – мусили звітувати, пояснювати міліції, що за вантаж і звідки, це дуже затримувало. Тому пішли в обхід – вивантажували на станції «Скнилів». Уявіть собі ситуацію: морозна ніч, сільська станція, зупиняється потяг – і з дверей останнього вагона починають у сніг вивалюватися телевізори.

Двоє із засновників компанії по коліна в снігу витягують телевізори і вантажать у «Фольксваґен» десь 1962 року, третій із пляшкою закарпатської горілки біжить до машиніста, аби той постояв іще принаймні 30 секунд. Доки вертається – начальник поїзда свариться з машиністом, щоби той рушав. Поїзд починає їхати, а з нього й далі в сніг сиплються телевізори. Так ми вчилися робити бізнес». Зараз Кадушкевичу та його партнерам не треба лазити в снігу. 75 мільйонів доларів дозволяють жити в солідному особняку на вулиці Кримській і їздити в «Мерседесах».

Товстосуми другого порядку

До переліку львів’ян, статки яких перевищують 10 мільйонів доларів, увійшли ще 12 бізнесменів і політиків

Ростислав Кісіль – $69 млн. Представник діаспори, який «розкрутився» на перевезенні з України у США та Канаду передач для заробітчан від родичів і навпаки. Нині контролює корпорації «Міст», СП «РОСАН», Службу доставки «Міст-Експрес», СП «Міст-Тур», є власником пакетів кількох десятків інших компаній.

Людмила Сенчук – $52 млн. Їй бізнес залишився від покійного чоловіка, колишнього губернатора Степана Сенчука. Зараз це переважно млини, упакування та будівництво.

Микола Кміть – $30 млн. Т.в.о. губернатора Львівщини є співвласником IDS Group (мінеральні води «Моршинська», «Миргородська», «Трускавецька). Починав 1993 року з продажу порцелянового посуду українського виробництва в Росії.

Володимир Зубик – $28 млн. Народний депутат від Партії регіонів. Йому приписують контроль над компанією «Інтергалбуд», яка є лідером на ринку житлового будівництва у Львові (52-58%). Як пан Зубик заробляв стартовий капітал – невідомо.

Брати Богдан і Ярослав Дубневичі – $27 млн. Ярослав Дубневич – депутат облради від БЮТ. Брати – засновники об’єднання підприємців «Крок» і співвласники кількох десятків підприємств. За чутками, перший капітал заробили на ремонті для «Львівської залізниці» завдяки зв’язкам із тодішнім начальником Георгієм Кірпою. Після публікації в журналі «Корреспондент» списку найбагатших стверджують, що їхні статки значно занижено, мовляв, грошей у них більше, ніж $27 мільйонів.

Петро ОлІйник – $25 млн. Екс-губернатор і радник президента. Став успішним бізнесменом завдяки виготовленню взуття та одягу в Червонограді. Пізніше взявся за хімічне виробництво та збагачення вугілля.
Володимир ГовІрко та Іван Торський – $20 млн. Розбагатіли на проектуванні готельних комплексів і житлових будинків, насамперед у Трускавці. Говірко є депутатом облради від «Свободи». Зараз його звинувачують у нападі на партнера з використанням пістолета з гумовими кулями.

Тарас Хрущ – $18 млн. Власник і генеральний директор ТОВ «Пам’ять», яка будує торгові центри «ВАМ». Попередня діяльність невідома.

Роман Федишин – $16 млн. Власник сихівського базару ТОВ «Шувар». Починав у 1990-х із дрібної торгівлі. Нині депутат міської ради від БЮТ.

Богдан Козак – $13 млн. Генеральний директор ТОВ «Львівхолод» (гіпермаркети «Рукавичка»). 1996 року, коли приватизували це підприємство, йому як одному з керівників удалося отримати у власність холодильні склади. Пізніше викупив інші площі та почав будувати нові.

Микола Рогуцький – $12 млн. Власник «Західноукраїнського автомобільного дому» (дилер «Мерседеса» в регіоні), президент корпорації «Артор» (сільськогосподарські підприємства). Чутки пов’язують його стартовий капітал із діяльністю так званих «конвертаційних центрів».

Андрій Садовий – $10 млн. Починав нинішній міський голова Львова, за його словами, з перевезення в Польщу та продажу там електронних ваг на початку 1990-х і заради заробітків навіть найнявся рубати м’ясо на базарі. Однак справжнє його фінансове зростання пов’язують із компанією «Галицькі інвестиції», яка завдяки ваучерам мешканців Львівщини в середині 1990-х одержала у власність пакети багатьох підприємств.